Рассказы. Перевод с украинского Владислава Резвого
Опубликовано в журнале ©оюз Писателей, номер 17, 2018
Перевод Владислав Резвый
Клим
Лаврентьевич Полищук (Клим Лаврентійович Поліщук)
родился в 1891 году в с. Краснополе
Житомирского уезда Волынской губернии (ныне Чудновский
район Житомирской области). С 1909 года — в Петербурге, учился в
Художественно-рисовальном училище при Академии художеств, посещал лекции в
психоневрологическом институте, кооперативные курсы. В 1912 году переехал в Житомир, служил в Волынском
губернском земстве, много ездил по Волыни, записывал фольклорные истории и легенды.
В 1915-м арестован за «мазепинскую» и «сепаратистскую»
деятельность, выслан в Кременчуг, затем в Россию, служил в канцелярии на
станции «Курск», заведовал первым украинским книжным магазином в Петербурге. В 1916-м мобилизован, отправлен на северный фронт в Курляндию,
служил в санитарной бригаде. После Октябрьского переворота —
в Киеве, редактировал газеты «Український голос», «Народна воля», один из
основателей литературно-художественного объединения «Музагет»
и «Художественного цеха» «Профсоюза художников слова города Киева».
В 1920-м вместе с армией УНР — на Подолье и в Галиции. Остался в
Польше, жил во Львове, редактировал еженедельник «Український емигрант»,
основал журнал «Мамай». В 1925-м вернулся в Украину, недолго жил в Краснополе
и Лубнах, осел в Харькове, работал в Государственном издательстве Украины,
печатался в периодике. В 1929-м арестован, в 1930-м по статье за
антисоветскую агитацию и пропаганду осуждён на десять лет лагерей. Отбывал
наказание на Соловках, затем в Карагандинской области, в 1935-м вновь вывезен на Соловки. В 1937-м после пересмотра дела
«украинских националистов» приговорён к высшей мере и
вместе с большой группой деятелей культуры расстрелян в карельском урочище
Сандармох. Реабилитирован прокуратурой Харьковской
области в 1992 году. Книги: «Далекі зорі: нариси й оповідання. Книжка
перша» (Житомир, 1914), «Співи в полях: поезії» (Валк [Лифляндия], 1917),
«Серед могил і руїн: нариси й оповідання з часів війни
1917–18 р.» (К., 1918), «Тіні
минулого: волинські лєґенди. Книжка перша» (К., 1919), «На
порозі: оповідання» (К., 1919), «Поезії. Книжка перша» (К., 1919),
«Звуколірність: поезії. Книжка друга» (Станиславов; Коломыя, 1921), «Червоне
марево: нариси і оповідання з часів революції»
(Львов; К., 1921), «Скарби віків: українські лєґенди»
(Львов; К., 1921), «“Воєнко”: Із записної книжки» (Львов; К.,
1921), «Жменя землі: галицькі лєґенди» (Львов; К., 1921), «Розп’ята
душа: оповідання з латишського життя» (Львов; К., 1921), «Веселе в сумному: сатирично-гумиристична збірка» (Львов; К., 1921),
«Золоті зернятка: оповідання для дітей» (Львов; К., 1921), «Казка
палацу» (б. г.), «Отаман Зелений: Сучасний роман. В 2 ч.»
(Львов, 1922), «Жертва» (Львов; К., 1923), «Легенди» (Львов, 1923), «Світ червоний: повість» (Львов; К., 1923), «З виру
революції: Фрагменти спогадів про
“літературний” Київ 1919 р.» (Львов; К., 1923), «Тривожні душі:
Драма на три дії з днів нашого сучасного» (Львов, 1924), «Ангельський
лист: оповідання» (Львов; Коломыя, 1924), «Гад
звіринецький: драматична легенда в чотирьох картинах» (Львов, 1925),
«Гуляйпільський “батько”: Роман у 2 ч.» (Коломыя, 1925) и др.
Владислав Александрович Резвый родился в 1981
году в Челябинске. Учился на факультете иностранных языков Челябинского государственного
педагогического университета. С 2003 года сотрудничает с московским
издательством «Водолей». Подготовил (единолично или в
соавторстве) собрания поэтических произведений Валериана Бородаевского, Веры
Меркурьевой, Арсения Несмелова (в 2 т.), Валерия Перелешина (в 3 т.),
Сергея Петрова (в 3 т.), Любови Столицы (в 2 т.), Марка Тарловского, Георгия
Шенгели (в 2 т.), Джорджа Гордона Байрона, Шарля Бодлера, Шарля Леконта де Лиля
(в 4 т.) и др. Публиковался в журнале «Сибирские огни», альманахе «Рубеж».
Переводит с английского, нидерландского, африкаанс, польского; переводы с
украинского — рассказы Клима Полищука, Олексы Слисаренко и Бориса Тенеты —
опубликованы в альманахе «Белый ворон» (Екатеринбург, 2015). Один из
основных создателей сайта «Век перевода». Живёт в Москве. Для «©П» № 16 подготовил подборку стихов Александра
Голембы.
За всіх — один…[1]
(Із записної книжки)
Наступали. Повільно, але
певно. Щоденно посувалися вперед на десять кілометрів і цікаво «нюхали повітря».
Часами затримувалися і тоді відпочивали. Козаки збиралися гуртками і захоплено
співали січову пісню:
Чи далеко славний город Київ?..
А Київ, звичайно, був ще
далеко. Необхідно було положити не одну сотню, а то й
тисячу завзятих голів, щоб побачити золоті маківки святої Софії. Однаково, ця
думка нікого не турбувала і серед козацтва завжди був гарний настрій…
— Смішно, щоб ми не здобули
Києва, як вони всі страхопуди! — так говорили між собою козаки в той час, як по штабах сиділи «партійні старшини» і провадили завзяті
змагання за свої «програмові істини». Важке було повітря між
ними і нічим було дихати. Особливо почувалося це під
час відпочинків, коли такі змагання переходили всякі міри терпимості і панове
старшини ділилися на групи і, з піною біля вуст, кидали друг другу:
— Що?! Водиченко — генерал?!
Хам, а не генерал!.. Мужик… Бунтовщик!..
— А ваш
Павлюченко — баба!.. Онуча!.. Нікчема!..
— Хто
сказав, що Павлюченко баба?.. Хто сказав, признавайся!..
— Я сказав, бо це правда!..
— Що, правда?!. Ах ти!..
І в такий момент, коли
найбільш гарячий прихильник Павлюченка ліз з багнетом на найбільш гарячого
прихильника Водиченка, виступали найбільш гарячі прихильники «єдиного»,
розводили їх і заспокоювали тим, що при даних умовинах, коли існує «єдиний
фронт», сваритися за таких генералів, як Павлюченко
або Водиченко, немає ніякої рації…
—
Запевняю вас, товариші, що обидва вони однаково доведуть справу до цілковитої
загибелі… Згадаєте моє слово!.. — виривався десь із кутка голос приблудного «соціаліста-революціонера».
— Що всій справі буде швах,
то це й я скажу! — чувся голос молодого поручика, бувшого гетьманчика. — Тільки
не соціалістам про це говорити…
— А ви думаєте, що чорна
сотня збудує Самостійну Україну? — чулося вже декілька голосів.
— Та вже ж не ви збудуєте
її! — не втихомирився гетьманчик. — Навколо вас крутяться всякі
шпики та зрадники, а ви про чорт-зна-що галасуєте!.. Чи не
ліпше було б оглянутися навколо себе і про щось інше подумати…
— Не гетьманчикові вчити
нас, не гетьманчикові! — уже кричав соціаліст-революціонер.
— І не большевикові
галасувати на мене! — гарячився гетьманець.
— Прошу не забувати, що я капітан російської служби і за такі річи морду б’ю!.. — вискакував на середину старшинського
зібрання соціаліст-революціонер, і гетьманчик, закусивши губу, йшов
у куток на місце свого супротивника і зачинав там лічити до ста, «щоб
заспокоїтися».
Тим часом під
вікнами старшинського зібрання ходили козаки і, прислухаючись, пошепки говорили
між собою:
— Ги… ги…
а наш брат ніколи не буде так довго балакати та сердитися…
— А то ж… в морду його, та й годі, якщо він теє…
— Хі… хі… хі…
— Ходім
самогону шукати…
— А ти знаєш?..
— Знаю!..
— Ходім!..
І не було тому нічого
дивного, коли о самій півночі коло старшинського зібрання
розляглося несподіване:
Не разбажу я пєснєй годалою
Раскошный сон красавиці маєй!..
Господар зібрання бомбою
вилітав надвір і кричав:
— Геть мені звідси! Як вам
не соромно! А ще й козаки!
— Ми такі козаки, як ви
охвіцери! — чулася з вулиці нахабна відповідь.
Тоді надвір
вилітало ще декілька прихильників Павлюченка та Водиченка і з диким криком
священного обурення кидалися на дорогу, де грізно стурбучились кремезні
козацькі постаті, і починалась розправа…
Дехто втікав, дехто попадав
до арешту, але на ранок усе
по-старому, бо судити козака не можна було вже тільки через те, що на нього
одного припадало не менше трьох старшин і він був чимсь таким, як ота «синя
птиця»…
Коли рушали вперед, то йшли
охоче і радісно співали свій «Козацький гімн»:
Оце я, Ярема, га-га-га.
Оце я, Ярема, го-го-го.
Оце я, Ярема, гі-гі-гі.
Оце я, Ярема, гоп-гоп-гоп…
Вигнані «за повинність»
селянські підводи довгою валкою тягнулися слідом за
ними, і весь похід нагадував собою якийсь загадковий здвиг, який здалеку
скидався на похоронний похід або…
— А ми думали, що це до
Могиліва на ярмарок! — казали селяни в якомусь занедбаному кам’янецькому селі,
дивлячись на наші вози.
«Боротьба розвивалася»… Про
це говорилося бодай у тих відозвах, які я складав у той час, як у старшинському
зібранні провадились гарячі суперечки на такі «актуальні» теми, як «хто
кращий?», а коло зібрання все частіше лунало «нє разбажу я пєснєй
годалою»…
* * *
Йшли свіжими
слідами руїни. Знаходили в придорожніх ровах знівечені
трупи невідомих людей. Хоронили їх. Ставили хрести на свіжих
могилках і переконувалися, що «ми таки ліпші»…
В більших
містечках виходили проти нас назустріч — попи, ксьондзи та рабини. Говорили
щось про визвольну боротьбу, а тим часом їх очі світилися
смутком і тривогою.
— Дайте ж нарешті нам
спокій! — просилися бідні робітники одної містечкової цукроварні, коли їх
обвинували в зносинах з ворогом і в державній зраді.
Не помогло. Судили і
розстріляли. І з того почалася повінь судових справ. Досить було судців, ще
більше злочинців, а ще більше — свідків. І суди то
були не звичайні, а все наглі, бо «військово-польовими» називалися. Судили
спочатку робітників, потім жидів та
селян і, нарешті, стали самі себе судити. — Казали, що скрізь зрада…
Прийшов до мене «соціаліст-революціонер». Сів коло стола і тихо промовив:
— Ви будете мене
боронити, якщо мене схоплять?
— Як то так? Хто
схопить? — спитався я, не розуміючи його.
— Бачите, мені стало
відомо, що мене мають арештувати і судити яко зрадника…
— Але
ж ви не злочинець, а я не адвокат, товаришу! —
сказав я.
— Так-то воно, то
так!.. — заговорив він тремтячим голосом. — мені хотілося б на
всякий випадок мати за собою ваше слово… Ви ж і пишете дещо…
— А ви втечіть! —
несподівано вирвалося в мене.
Він засміявся.
— Бачу, що з вас
кепський оборонець, але все ж таки… Все ж таки
дуже вас прошу!..
Викурив запропоновану мною
цигарку і пішов собі. Пройшовшись декілька раз по
селянській хаті, де мені було призначено «кватиру», я спокійно взявся за свою
роботу.
Величезний плакат був майже
готовий. На тлі цілого моря людських голів, над якими грізно здіймалися вгорі
гострі коси та списи, виступала буйна пляма вершника із шаблею в руці, якою він
показував у задимлену далеч полів, укритих клубками
шрапнельних вогників. Зоставалося ще написати заклик. Подумав трохи, згадав
щось і став виводити:
Ходіте, люде,
з хат і з поля,
Тут кується краща доля!..
І в той час, коли я виводив
останнє слово заклику, в хату ввійшов посильний козак,
вийняв з книжки адресованого до мене пакета і сказав:
— Розпишіться.
Я розписався. Козак склав
книжку і, чудно всміхаючись, заговорив:
— Та
й били ж його, проклятущого. Два зуби вибили, а він таки не признав!
— Кого
били? — спитався я, не розуміючи про кого він говорить.
— То ж вам там
написано! — кивнув він головою до пакета.
Я розірвав
конверту і прочитав:
«З наказу Командуючого
дивізією вас призначено оборонцем селянина Григорія Борини, обвинуваченого в
державній зраді, справа якого має розглядатися 18-го вересня ц. р. в помешканню Вільховецької народної школи».
Плакат поблід. Заклик
зазвучав фальшиво. Одним рухом руки зім’яв його і
шпурнув у куток. Не більше як чотири дні тому він сам на власну руку провів мобілізацію свого села і припровадив до дивізії
більше ста хлопців, а це…
— Це щось незрозуміле! —
промовив я вголос.
— Книжки знайшли в нього… —
сказав козак.
Я мовчки підійшов
до вікна і став дивитися на вулицю. На вулиці стелилась вечірня мла, було сонно
і тихо, і не хотілося вірити ні в які змагання.
* * *
Обороняв, як міг, але дарма… Розстріляли, не дивлячись на те, що його
увільнення домагалася вся сільська громада. Розстріляли, не дивлячись на те, що
нічого злочинного він не зробив і що знайдені в нього книжки були всього
лише вірші Дем’яна Бєдного. Розстріляли його за те, що
він в один час був головою Ревкому і не допустив до руїни свого рідного села. Забуваючи за те, що його поступування було гідне любого патріота, знищили 45-літнє життя…
Пригадую його, який він був
блідий, коли сидів на шкільній парті, яка в той час являла собою лаву підсудного. Говорячи своє «останнє слово», він казав: «Зерна неправди нема за
мною, але говорити не маю чого, бо нема до кого…»
Сів
за парту і сидів так аж доки не вийшли судді і не винесли свого жорстокого
присуду: «розстріляти!»… Він обвів їх усіх сумним
поглядом своїх попідбиваних під час «допиту» очей і
плюнув просто на той стіл, за яким засідали судді.
Гордо тримався цей
гречкосій!..
А от «соціаліст-революціонер»
не був такий. Він хвилювався, тремтів і раз у раз
звертався до мене з одним словом: «напишіть!»…
Як живого, бачу я його перед
собою. Бачу цього «соціаліста», як він тремтить не
гірше якого-небудь трусика, коли його раптово взяти за спину…
Зовсім інакше повів себе
молоденький поручик, бувший гетьманчик. На самовпевнене запитання прокурора він
тільки всміхнувся:
— А ви б кокаїну більше
нанюхалися, так тоді й розумніші
запитання ставили б!..
Слово розумніші вимовив з притиском. Меткий був і знав, що сказати. Присутній при цьому командуючий
дивізією схопився на ноги і, чисто «Шевченківським язиком», запитався:
— Что ето значіт?
Судді ніяково мовчали.
Голова суду піднявся і залепетав:
— Бачите, пане
генерале! Пан прокурор перед засіданням суду нюхає кокаїн для натхнення…
— Какого
єщо там натхнєнія? Что за єрунда? Сейчас же освободітє етаво чєлавєка!.. — і
показав рукою на гетьманчика.
Це був, здається, останній
суд, який засідав «по всіх правилах». Після того суди вже були різні, але розстрілювали ще більше
і головну роль в цих розстрілах грав не хто інший, як визволений гетьманчик і
той самий «прокурор».
Головним чином боролися зі
«зрадою» і знаходили її на кожному кроці. Однаково, як це не
дивно, місто веселилося. Щоденно відбувалися різні
вечори з музикою та танцями, на які сходилися п’яні і тверезі, і на яких було
надзвичайно цікаво… Часами розпорядчики цих вечорів запрошували і мене, і тоді
я, не сміючи відмовитися, приходив і сідав де-небудь у темному куточку, «щоб не
перешкоджати», і так спостерігав за тим, що робилося в залі.
Одного разу, бажаючи
непомітно вийти, я пішов якимсь темним коридорем і
попав у запущену кімнату. Крізь вікно падала
з двору бліда смуга місячного світла і в кімнаті стояла молочна мла. Щось
сумне було в цій млі і, вдивляючись у неї, я відчував
якусь незрозумілу тугу і непевність. Раптом у коридорі почулися чиїсь кроки, а потім голоси.
— В
потилицю найкраще… — говорив якийсь чудний півзнайомий
голос.
— Як в потилицю, так і
в потилицю, тільки без промаху… — говорив другий,
начебто «прокурорів» голос.
— Тільки знаєте, пане прокуроре, сорок тисяч зараз…
— Гаразд! Бери, тільки
гляди!..
Зашелестіли папери і було
чутно часте, нерівне, гарячкове дихання.
— Ну,
тепер я його не випущу! — захоплено озвався незнайомий.
— Але ж його вже нема
в залі! — сказав «прокурор».
— Хіба?!
— схопився незнайомий.
— Правду кажу!..
— Ану-но ходім! Він
сидів коло музикантів у куточку…
Коло музикантів сидів я. Коротенька розмова «прокурора»
з невідомим зацікавила мене і, разом з тим, схвилювала. Спочатку я хотів виждати
і так вийти, але потім роздумався й повернувся
в зал. Став знову на своє місце і зразу ж помітив, що за мною стежать дві
пари очей: одна «прокуророва», а друга нічия інша, як гетьманчикова. З хвилину дивився на них, не знаючи сам, що почати, а потім
підійшов і сказав:
— А револьвери,
панове, добрі маєте?..
— Які револьвери?! —
скрикнули в один голос.
— Такі, щоб у
потилицю… — сказав я, не спускаючи з них очей.
Вони
фальшиво засміялися і поблідли. Стали щось говорити про якогось шпика, який
начебто з’явився тут «з того боку», але я не слухав їх. Все було ясне. Отой
самий плакат з вершником і закликом наробив мені чимало потайних
«приятелів», бо хіба ж можливо було таке казати,
як оте: «Ходіть, люди?..» То ж сам начальник штабу зауважив мені:
— Такую сволочь гнать
нужно, а не правіть!..
Повернувся і вийшов із залу.
Йдучи сонною
вулицею містечка, ні разу не озирнувся назад себе, тільки призвичаєне до стрілу
вухо чутно ловило кожний вистріл з недалекої позиції.
— Там стріляють просто
в лоб! — думав я про себе.
* * *
Коло дверей мого мешкання
стояла зігнута постать людини, яка, начебто, чогось
прислухалася. Змірявши її одним поглядом, помітив, що вона в чомусь чорному й
довгому, не то в жидівському халаті, не то в попівському підряснику,
я спитався:
— Чого ви тут стоїте?
— Я… я на пана чекаю…
— заговорив він, заїкаючись.
— Але тепер ніч! — сказав я. — Зайдіть завтра…
— Ні,
пане! — вирівнявся він. — Дозвольте сьогодня,
дозвольте!
В його голосі бриніли
сльози.
Відчинивши двері, я впустив свого чудного гостя попереду себе, а сам став
шукати сірничка.
— А може б без світла поговорили, га? — сказав гість.
— Чого ж то так? —
спитався я, засвічуючи лампу.
Мій чудний гість був із
зморщеним лицем і з білою патріархальною бородою, старий жид.
Його великі чорні очі горіли, як дві жарини, а тонкі ніздрі горбатого носа
здригалися, як у породистого коня. Він тримав у руках
свою пелехату шапку і ніяково покашлював.
— Сідайте
і розказуйте! — сказав я, підсунувши до нього стільця.
Він глибоко зітхнув:
— Я стоячи
скажу вам!
Раптом упав на коліна і
схопив мене за ноги:
— Це
я тільки вам скажу!.. Тільки вам!
— Заспокійтеся, Бога
ради! — схопив я його за плечі. — Що ви, справді!..
Він помалу став на ноги і,
витираючи рукавом халата сльози, гаряче заговорив.
— Ви знаєте Аврума Штуцмана,
богобоязливого і справжнього жида, який щоденно читає святу Тору і щоденно
думає про те, щоб зробити добре діло?..
Я мовчки хитнув головою.
— Аврум Штуцман — то
я! — вдарився кулаком в груди. — То я читаю святу Тору і думаю про добре діло!
— Яке
таке добре діло думаєте ви, пане Авруме? — спитався я.
Він нахилився до мене і
урочисто вирік:
— Я маю свою ідею: за всіх — один!..
— Що то значить?
— То значить, що я
хочу постраждати…
— Як? Для чого?! —
здивувався я.
— Хай мене одного старого розстріляють, а молодих випустять!..
— Я вас не розумію! —
сказав я, встаючи з крісла. — Як же це так, щоб вас
розстріляти за когось іншого?
Я пильно подививсь в його
очі, надіючись прочитати в них відповідь на своє запитання, але він цілком
спокійно говорив далі:
— Мені вісімдесят сім минуло… Я вже старий… В божниці мене за найстаршого мають… В життю
поважають і шанують, і в тяжкий час приходять до мене радитися… Тепер
також приходили, але я вдавав, що думаю щось і не чую їх болючих запитань…
Декілька раз приходили, а я все думав… Ні слова не сказав… Не сказав, бо й
справді надумався зробити добре діло… За всіх —
один!.. За всіх один!..
Закашлявся. Хапаючись руками
за стіл, він жадібно ловив повітря і все його велике
тіло здригалося й тряслося, як стара верба в бурю. Мені було сердечно жаль
його. Посадивши на стілець, як міг заспокоював його,
але він старався таки говорити:
— Мій старший син,
поважний чоловік і добрий кантор, вчора згинув по дорозі з божниці і його труп
знайшли на смітнику… Сьо-годня другого сина забрали козаки і він не вернувся ще
й досі… В мого сусіди Шльоми забрали доньку… В різника
жінку знасилували… І всі, всі вони приходили до мене радитися, і нікому я не
сказав нічого, бо твердо вирішив собі: за всіх —
один!.. За всіх один!..
— Але ж то неможливо
зробити! — сказав я.
— Чому неможливо? — схопивсь він. — Чому? Адже ж ви віруєте в
Ісуса і знаєте, що він дав себе розп’ясти за всіх? Знаєте, що він також був
жид?.. Я знаю, що вони воюють і без крові не можуть… Без
крові нема війни… Тільки я хотів би, щоб замість молодої пролилася моя стара,
моя мудра, моя зимна кров… Їм же все одно, кого б не розстріляти, аби лише
розстріляти, а так було б дуже добре… Б-б-бах! І немає Аврума Штуцмана,
богобоязливого і справжнього жида, але зате є багато молодих і дужих людей, які
будуть жити і згадувати мене… Поможіть же мені!..
Схопив мене за руку своїми
кістлявими руками і зойкнув:
— Благаю вас!..
— Що ж я можу?! — озвався я, вражений мовою старого.
— Я нічого не можу!..
— Чому?! То ж це я
хочу не тільки за жидів, а за всіх молодих, які гинуть
тепер!.. За всю молоду й дурну кров хочу віддати свою стару і мудру!.. Хіба ж то не варто, га?..
— Так то так, але як
це зробити? — сказав я. — Потім, чого ви з цим
прийшли до мене?..
— Як то чого?! —
суворо озвався він. — Я бачив, як ви обороняли Борину, я знаю, як ви обороняли
наших мужиків і жидів, а через те прийшов до вас…
— Ну,
гаразд! — заговорив я, не знаючи ще й сам, що
робити. — Зайдіть завтра вранці і ми щось зробимо…
— Зробимо, кажете?! —
зрадів він. — О, я так і знав!.. Це
ж так просто: за всіх — один!..
— Так,
так!.. Ми обов’язково щось зробимо!.. Мусимо зробити!..
— Спасибі вам,
спасибі!.. Тепер я піду читати святу Тору, а завтра
вранці: за всіх — один…
Вклонився
й вийшов… Зачинивши за ним двері і зоставшись сам, я
намагався щось думати і не міг. Голова горіла, як у вогні. Я чудово
розумів одно: цей старий жид був звичайною жертвою сучасних життєвих
переживань, але звідки в нього взялося таке чудне бажання?..
— Ну
й звідки?! — в сотий раз питався я сам себе і не міг знайти відповіді.
* * *
Чуть світ
мене розбудили. Посильний зі штабу, задихаючись, говорив мені, що ворог прорвав наш фронт і що ворожа кіннота вже в наших
тилах. Схопившись, я миттю вибіг на вулицю, по якій уже тяглася довга валка наших возів, і тут цілком несподівано зіткнувся з Аврумом.
— Я вже готовий! —
закричав до мене ще здалеку.
— На
жаль, ваша самопожертва зайва! — сказав я. — Ми
відступаємо і сюди прийдуть ті, що були вже тут!..
— Прийдуть ті?! —
зчудувався він. — Прийдуть ті, кажете?
— Так!.. Вони тут скоро будуть!..
Він узяв мене за руку і
промовив:
— Тоді я до них піду або так до когось!..
Одвернувся і пішов від мене. Не встиг я пройти десяти кроків, як почув за собою вистріл і
слідом за ним несамовитий крик. Обернувшись, побачив якогось козака на коні з
рушницею в руках, який ще раз вистрілив в Аврума. Аврум махнув руками й
повалився ниць на землю, просто під колеса возів.
Підводчики зупинили коні і співчуваючо захитали головами. Козак штурхав
острогами свого коня і придуркувато всміхався.
— За що ти його вбив?
— кинувся я до козака.
Той, не перестаючи так же
придуркувато всміхатися, сказав:
— Треба було вбити,
так і вбив!.. Хай не шпіонить!..
— Він божевільний, а
не шпіон!..
— Божевільний?! —
здивовано озвався козак. — А пан «прокурор» казали, що він шпіон
і що його треба розстріляти!..
— Коли ж він казав?
— Ще вчора, як він до
вас приходив!
— Підводи,
вирушай! — почулося десь іззаду.
Два
дужих підводчики в кожухах взяли труп за плечі й за
ноги і поклали його під тином. Козак вдарив коня нагаєм і підводи рушили.
Якийсь час я ще стояв над
трупом і думав, чи оскаржувати козака, чи ні, але ні
до чого не додумався. Вирішив розпитатися самого «прокурора», але між возами його не було. Вже за містечком, в яке по наших слідах увійшов «ворог»,
стало відомо, що як «прокурор», так і гетьманчик втекли кудись…
І одна тільки думка
непокоїть мене ще й по цей день.
— Не
хотілося б мені, щоб ті, йдучи по наших слідах, думали про себе, що вони «ліпші»…
м. Збараж,
1921 р., 25 серпня
За всех — один…
(Из записной книжки)
Наступали. Медленно, но
уверенно. Ежедневно продвигались на десять километров вперёд и с любопытством
«нюхали воздух». Временами задерживались и отдыхали. Казаки собирались
группками и с упоением пели сечевую песню:
Далеко ли славный город
Киев?..
А Киев, разумеется, ещё
далеко. Необходимо было положить не одну сотню, а то и тысячу лихих голов,
чтобы увидеть золотые маковки святой Софии. Однако эта мысль никого не
беспокоила, и среди казачества всегда было отличное настроение…
— Смешно, чтобы мы да не
взяли Киев, когда там трус на трусе! — так говорили меж собой казаки, в то
время как «партийные старшины» сидели по штабам и вели отчаянные споры о своих
«программных истинах». Воздух у них стоял спёртый, не продохнуть. Особенно это
ощущалось во время отдыха, когда такие споры переходили всякие границы
терпимости и господа старшины, поделившись на группы, с пеной на губах
бросали друг другу:
— Что?! Водиченко —
генерал?! Хам, а не генерал!.. Мужик… Бунтовщик!..
— А ваш
Павлюченко — баба!.. Портянка!.. Мозгляк!..
— Кто сказал, что
Павлюченко баба?.. Кто сказал, признавайся!..
— Я сказал, ведь это
правда!..
— Что, правда?!. Ах ты!..
И в тот
момент, когда самый рьяный сторонник Павлюченка лез со штыком на самого рьяного
сторонника Водиченка, вмешивались самые рьяные сторонники «единого», разводили
их и успокаивали тем, что в нынешних условиях, когда существует «единый
фронт», ссориться из-за таких генералов, как Павлюченко и Водиченко, нет
никакого резону…
— Уверяю вас,
товарищи, что оба они одинаково доведут дело до всеобщей гибели… Попомните моё слово!.. — вырывался откуда-то из угла голос
приблудного «социалиста-революционера».
— Что всему делу будет
швах, это и я скажу! — раздавался голос молодого поручика, бывшего гетманчика.
— Только не социалистам про то говорить…
— А вы думаете, чёрная
сотня построит Независимую Украину? — раздавалось уже несколько голосов.
— Да уж не вы её
построите! — не утихомиривался гетманчик. — Около вас крутятся всякие шпики да
изменники, а вы чёрт знает что вопите!.. Не лучше ли оглядеться вокруг себя и о другом подумать…
— Не гетманчику нас учить,
не гетманчику! — уже кричал социалист-революционер.
— И не большевику на меня вопить! — горячился гетманчик.
— Прошу
не забывать, что я капитан российской службы и за такие вещи морду
бью!.. — выскакивал на середину старшинского собрания социалист-революционер, и
гетманчик, закусив губу, шёл в угол на место своего противника и там принимался
считать до ста, «чтобы успокоиться».
Тем временем под окнами
старшинского собрания ходили казаки и, прислушиваясь, шептались друг с другом:
— Гы… Гы…
а наш брат никогда не будет так долго болтать да сердиться…
— А то… в морду ему, и всё,
коли он того…
— Хи… хи…
хи…
— Идём самогон искать…
— А ты знаешь?..
— Знаю!..
— Идём!..
И не было ничего
удивительного, если в самую полночь возле старшинского собрания раздавалось
неожиданное:
Не разбажу я песней годалою
Раскошный сон красавыци
маей!..
Хозяин собрания бомбой вылетал
на двор и кричал:
— Вон отсюда! Как вам
не стыдно! А ещё казаки!
— Мы такие же казаки,
как вы охвицеры! — доносился с улицы нахальный ответ.
Тогда
на двор вылетало несколько сторонников Павлюченка и Водиченка и с диким
криком священного негодования бросалось на дорогу, где грозно толпились дюжие
казацкие фигуры, — начиналась расправа…
Кто-то убегал, кто-то
попадал под арест, но наутро всё по-старому, ибо казак не подлежал суду хотя бы
потому, что на него приходилось не менее трёх старшин, и был он чем-то вроде
«синей птицы»…
Когда выдвигались, шли в
охотку и радостно пели свой «Казацкий гимн»:
Оце я, Ярема, га-га-га.
Оце я, Ярема, го-го-го.
Оце я, Ярема, гі-гі-гі.
Оце я, Ярема, гоп-гоп-гоп…
Угнанные
«по повинности» крестьянские подводы длинной вереницей тянулись следом за ними,
и весь поход напоминал некую загадочную толпу, издалека смахивавшую на
похоронную процессию или…
— А мы думали, в
Могилёв на ярмарку! — говорили крестьяне в каком-нибудь заброшенном
каменецком селе, глядя на наши телеги.
«Борьба
разворачивалась»… Об этом говорилось даже в тех воззваниях, которые я сочинял,
пока в старшинском собрании проводились горячие прения на такие «актуальные»
темы, как «кто лучше?», а вокруг собрания всё чаще раздавалось «не разбажу я
песней годалою»…
* * *
Шли по свежим следам
разрухи. Находили в придорожных рвах изувеченные трупы неизвестных. Хоронили
их. Ставили кресты на свежих могилках и убеждались, что «мы всё-таки лучше»…
В больших местечках нам
выходили навстречу — попы, ксёндзы и раввины. Говорили что-то про
освободительную борьбу, а тем временем их глаза светились грустью и тревогой.
— Дайте же, наконец, нам
покой! — просили бедные рабочие одной местечковой сахароварни, когда их
обвиняли в сношениях с врагом и в государственной измене.
Не
помогло. Судили и расстреляли. И с этого началось половодье судебных дел. Вдосталь было судей, ещё больше преступников, а ещё больше —
свидетелей. И суды были не обычные, а всё ускоренные — «военно-полевыми»
назывались. Сначала судили рабочих, потом евреев и крестьян и, наконец, стали
судить самих себя. Говорили, что всюду измена…
Пришёл ко мне
«социалист-революционер». Сел к столу и тихо промолвил:
— Вы будете меня защищать,
если меня схватят?
— Как это так? Кто схватит?
— спросил я, не понимая.
— Видите ли, мне стало известно, что меня должны арестовать и судить
как изменника…
— Но вы же не преступник, а
я не адвокат, товарищ! — сказал я.
— Так-то оно так!.. —
заговорил он дрожащим голосом. — Но мне хотелось бы на всякий случай заручиться
вашим словом… Вы ведь пишете что-то…
— А вы бегите! — неожиданно
вырвалось у меня.
Он засмеялся.
— Вижу, защитник из вас
скверный, но всё-таки… Всё-таки очень вас прошу!..
Выкурил предложенную мною
цигарку и ушёл. Пройдясь несколько раз по крестьянской хате, где мне определили
«квартиру», я спокойно взялся за свою работу.
Огромный плакат был почти
готов. На фоне безбрежного моря человеческих голов, над которыми грозно
вздымались острые косы и копья, выступало буйное пятно всадника: сжатой в
руке саблей он указывал в задымленную даль полей, покрытых клубами шрапнельных
огоньков. Оставалось написать призыв. Подумав немного, вспомнил что-то и стал
выводить:
Приди, народ, из хат и с
поля,
Здесь лучшая куётся доля!..
И в тот
момент, когда я выводил последнее слово призыва, в хату вошёл казак-посыльный,
вынул из книги адресованный мне пакет и сказал:
— Распишитесь.
Я
расписался. Казак сложил книгу и, странно усмехаясь, заговорил:
— Ох и били же его,
проклятущего. Два зуба выбили, а он так и не признался!
— Кого били? — спросил я, не
понимая, о ком речь.
— Да там написано! — кивнул
он на пакет.
Я разорвал конверт и прочёл:
«По приказу Командующего
дивизией вы назначены защитником крестьянина Григория Борыны, обвиняющегося в
государственной измене, дело которого назначено к рассмотрению 18-го сентября
с. г. в помещении Ольховецкой народной школы».
Плакат побледнел. Призыв
зазвучал фальшиво. Одним движением руки смял его и швырнул в угол. Не далее как
четыре дня назад он самостоятельно организовал мобилизацию своего села и привёл
в дивизию больше ста хлопцев, а это…
— Это что-то непостижимое! —
сказал я вслух.
— Книги у него нашли… —
сказал казак.
Я молча подошёл к окну и
стал смотреть на улицу. На улице стелилась вечерняя мгла, было сонно и тихо, и
не хотелось верить ни в какие стремления.
* * *
Защищал как мог, но напрасно… Расстреляли, несмотря на то, что его освобождения
добивалась вся сельская община. Расстреляли, несмотря на то, что ничего
преступного он не сделал и что найденные у него книги оказались всего лишь
стихами Демьяна Бедного. Расстреляли его за то, что он в свою бытность
председателем Ревкома не допустил разорения родного села. Забыв о том, что его
поведение достойно любого патриота, погубили 45-летнюю жизнь…
Вспоминаю, как он был
бледен, когда сидел на школьной парте, заменявшей скамью подсудимых. Произнося
«последнее слово», он сказал: «За мною нет и крупицы неправды, но говорить мне
нечего, потому что некому…»
Сел за парту и так сидел,
пока судьи не вошли и не вынесли свой жестокий приговор: «расстрелять!»… Он
всех обвёл тоскливым взглядом своих подбитых во время «допроса» глаз и плюнул
прямо на стол, за которым заседали судьи.
Гордо держался этот
хлебопашец!..
А вот «социалист-революционер»
был не таков. Он волновался, дрожал и то и дело поворачивался ко мне с одним
словом: «напишите!»…
Как
живого вижу его перед собой. Вижу, как этот «социалист» дрожит не хуже
какого-нибудь кролика, неожиданно взятого за спину…
Совсем иначе повёл себя
молоденький поручик, бывший гетманчик. На самонадеянный вопрос прокурора он
только усмехнулся:
— А вы бы кокаину больше
нанюхались, тогда бы и вопросы ставили толковее!..
Слово толковее произнёс с ударением. Меткий
был и знал, что сказать. Присутствовавший при этом командующий дивизией вскочил
и, чисто «Шевченковским языком», спросил:
— Что это значит?
Судьи
смущённо молчали. Председатель суда поднялся и залепетал:
— Видите ли, господин
генерал! Господин прокурор перед заседанием суда нюхает кокаин для вдохновения…
— Какого ещё там
вдохновения? Что за ерунда? Сейчас же освободите этаво челавека!.. — и показал
рукой на гетманчика.
Это был, кажется, последний
суд, заседавший «по всем правилам». Впоследствии суды были разные, но расстреливали
ещё больше, и главную роль в этих расстрелах играл не кто иной, как
освобождённый гетманчик и тот самый «прокурор».
Боролись главным образом с
«изменой» и находили её на каждом шагу. Однако город, как это ни странно,
веселился. Ежедневно устраивались различные вечера с музыкой и танцами,
собиравшие пьяных и трезвых, чрезвычайно интересные… Иногда
распорядители этих вечеров приглашали и меня, и тогда я, не смея отказаться,
приходил, садился где-нибудь в тёмном уголке, «чтобы не мешать», и наблюдал за
происходившим в зале.
Однажды, стремясь уйти
незаметно, я пошёл по какому-то тёмному коридору и попал в запущенную комнату.
Сквозь окно падала со двора бледная полоса лунного света, и в комнате стояла
молочная дымка. Что-то грустное было в этой дымке, и, вглядываясь в неё, я
почувствовал непонятную тоску и неуверенность. Вдруг в коридоре послышались
чьи-то шаги, а потом голоса.
— В
затылок лучше всего… — говорил какой-то странный полузнакомый голос.
— В затылок, так в затылок,
только без промаха… — говорил другой, будто бы «прокуроров» голос.
— Только знаете, господин
прокурор, сорок тысяч сейчас…
— Хорошо! Бери, только
смотри!..
Зашелестели бумаги, и
послышалось частое, неровное, лихорадочное дыхание.
— Ну,
теперь я его не выпущу! — с упоением отозвался незнакомец.
— Но его уже нет в зале! —
сказал «прокурор».
— Разве?! — спохватился
незнакомый.
— Правду говорю!..
— А ну-ка идём! Он сидел
около музыкантов в уголке…
Около
музыкантов сидел я. Коротенький разговор «прокурора» с неизвестным заинтересовал
меня и, вместе с тем, взволновал. Сначала я хотел выждать и уйти, но потом
передумал и вернулся в зал. Сел на своё место и сразу же заметил, что за мной
следят две пары глаз: одна «прокуророва», а вторая не чья иная, как
гетманчикова. С минуту смот-рел на них, сам не
зная, что предпринять, а потом подошёл и сказал:
— А револьверы, господа, у
вас хорошие?..
— Какие револьверы?! —
воскликнули в один голос.
—
Такие, чтоб в затылок… — сказал я, не спуская с них глаз.
Они фальшиво засмеялись и
побледнели. Заговорили про какого-то шпика, будто бы явившегося «с той
стороны», но я не слушал их. Всё было ясно. Тот самый плакат с призывом и
всадником наделал мне немало скрытых «приятелей», ведь разве можно говорить
что-то наподобие «Приди, народ…»? Сам начальник штаба
заметил мне:
— Такую сволочь гнать нужно,
а не править!..
Повернулся и вышел из зала.
Идя по
сонной улице местечка, ни разу не оглянулся, только привыкшее к стрельбе ухо
чутко ловило каждый выстрел с недалёкой позиции.
— Там стреляют прямо в
лоб! — думал я.
* * *
У дверей моего жилища стояла
согбенная фигура, которая будто бы к чему-то прислушивалась. Смерив её
взглядом, заметил, что она в чём-то чёрном и длинном, не то в еврейском
халате, не то в поповском подряснике. Я спросил:
— Зачем вы тут стоите?
— Я… я господина жду… —
заговорил он, заикаясь.
— Но сейчас ночь! — сказал
я. — Зайдите завтра…
— Нет, господин! —
распрямился он. — Дозвольте сегодня, дозвольте!
В его голосе звучали слёзы.
Отворив двери, я пропустил своего
странного гостя вперёд, а сам стал искать спичку.
— А может, без света
поговорим, а? — сказал гость.
— Отчего же так? —
спросил я, зажигая лампу.
Мой
странный гость оказался старым евреем со сморщенным лицом и белой
патриархальной бородой. Его большие чёрные глаза горели парой углей, а тонкие
ноздри горбатого носа дрожали, как у породистого коня. Он держал свою
мохнатую шапку и неловко покашливал.
— Садитесь и
рассказывайте! — сказал я, пододвинув ему стул.
Он глубоко вздохнул:
— Я
стоя вам скажу!
Вдруг упал на колени и
схватил меня за ноги:
— Только вам скажу!..
Только вам!
— Успокойтесь, Бога
ради! — схватил я его за плечи. — Что вы, в самом деле!..
Он медленно встал на ноги и,
вытирая рукавом халата слёзы, пылко заговорил:
— Вы
знаете Аврума Штуцмана, истинного и богобоязненного еврея, который ежедневно
читает святую Тору и ежедневно думает о том, чтобы сделать доброе дело?..
Я молча покачал головой.
— Аврум Штуцман — это я! —
ударил кулаком в грудь. — Это я читаю святую Тору и думаю о добром деле!
— И
какое доброе дело вы задумали, господин Аврум? — спросил я.
Он наклонился ко мне и
торжественно изрёк:
— У меня есть своя идея: за
всех — один!..
— Что это означает?
— Это означает, что я хочу
пострадать…
— Как? Зачем?! — удивился я.
— Пусть меня одного,
старого, расстреляют, а молодых отпустят!..
— Я вас не понимаю! — сказал
я, вставая с кресла. — Как же это так, чтобы вас расстрелять за кого-то
другого?
Я пристально посмотрел ему в
глаза, надеясь прочесть в них ответ на свой вопрос, но он совершенно спокойно
продолжал:
— Мне
восемьдесят семь минуло… Я уже старый… В храме меня за
старшего признают… В жизни чтят и ценят, а в тяжёлое время приходят ко мне
советоваться… И теперь приходили, но я сделал вид, что о чём-то думаю и не слышу
их мучительных вопросов… Несколько раз приходили, а я всё думал… Ни слова не
сказал… Не сказал, ибо и вправду надумал сделать доброе дело…
За всех — один!.. За всех один!..
Закашлялся. Хватаясь руками
за стол, он жадно ловил воздух, и всё его большое тело содрогалось и тряслось,
как старая верба в бурю. Мне было сердечно жаль его. Усадив на стул, как мог успокоил его, но он не унимался:
— Мой старший сын, уважаемый
человек и хороший кантор, вчера пропал по дороге из храма, и его труп нашли на
свалке… Сегодня другого сына забрали казаки, и он не вернулся до сих пор… У моего соседа Шлемы забрали дочь… У резника жену
изнасиловали… И все, все они приходили ко мне советоваться, и я никому ничего
не сказал, ибо твёрдо решил: за всех — один!..
За всех один!..
— Но это же невозможно
сделать! — сказал я.
— Почему невозможно? —
вскочил он. — Почему? Ведь вы веруете в Иисуса и знаете, что он позволил себя
распять за всех? Знаете, что он тоже был еврей?.. Я знаю, что они воюют и без
крови не могут… Без крови нет войны… Только я хотел
бы, чтобы вместо молодой пролилась моя старая, моя мудрая, моя холодная кровь…
Им же всё равно, кого расстрелять, лишь бы расстрелять, а так было бы очень
хорошо… Б-б-бах! И нет Аврума Штуцмана, истинного и богобоязненного еврея, но зато
есть много молодых и сильных, которые будут жить и вспоминать меня… Помогите же мне!..
Схватил меня за руки своими
костлявыми пальцами и возопил:
— Умоляю вас!..
— Что же я могу?! —
отозвался я, поражённый речью старика. — Я ничего не могу!..
— Почему?! Ведь я хочу не
только за евреев, а за всех молодых, которые сейчас гибнут!.. За всю молодую и
глупую кровь хочу отдать свою старую и мудрую!.. Разве оно того не стоит, а?..
— Так-то оно так, но как это
сделать? — сказал я. — И потом, почему вы с этим пришли ко мне?..
— Как почему?! — сурово
откликнулся он. — Я видел, как вы защищали Борыну, я знаю, как вы защищали
наших мужиков и евреев, потому и пришёл к вам…
— Ну,
хорошо! — заговорил я, сам ещё не зная, что делать. — Зайди-те завтра утром, и мы что-нибудь
придумаем…
— Придумаем, говорите?! —
обрадовался он. — О, я так и знал!..Это же так просто:
за всех — один!..
— Да, да!.. Мы обязательно что-нибудь придумаем!.. Должны придумать!..
— Спасибо вам, спасибо!..
Сейчас я пойду читать святую Тору, а завтра утром: за всех — один…
Поклонился и вышел… Закрыв за ним двери и оставшись один, я пытался о
чём-то думать и не мог. Голова горела, как в огне. Я прекрасно понимал одно:
этот старый еврей был обычной жертвой текущих житейских переживаний, но откуда
у него взялось такое странное желание?..
— Ну и откуда?! — в сотый
раз спрашивал я самого себя и не мог найти ответ.
* * *
Чуть свет меня разбудили.
Посыльный из штаба, задыхаясь, говорил мне, что враг прорвал наш фронт и что
вражеская конница уже в наших тылах. Вскочив, я мигом выбежал на улицу, по
которой уже тянулась длинная вереница наших телег, и совершенно неожиданно
столкнулся с Аврумом.
— Я уже готов! — закричал он
мне издалека.
— К
сожалению, ваше самопожертвование излишне! — сказал я. — Мы отступаем,
и сюда придут те, кто уже здесь был!..
— Придут те?! — изумился он.
— Придут те, говорите?
— Да!.. Они скоро будут
здесь!..
Он взял меня за руку и
промолвил:
— Тогда я пойду к ним или
ещё к кому-нибудь!..
Отвернулся и пошёл от меня. Не
успел я пройти десяти шагов, как услышал за собой выстрел и следом за ним
истошный крик. Обернувшись, увидел какого-то казака на коне и с винтовкой в
руках, который ещё раз выстрелил в Аврума.
Аврум взмахнул руками и повалился ничком на землю, прямо под колёса
телег. Подводчики остановили лошадей и сочувственно закачали головами. Казак
шпорил своего коня и придурковато усмехался.
— За что ты его убил? —
бросился я на казака.
Тот, не переставая так же придурковато усмехаться, сказал:
— Надо было убить, вот и
убил!.. Пусть не шпионит!..
— Он сумасшедший, а не
шпион!..
—
Сумасшедший?! — удивлённо откликнулся казак. — А господин «прокурор» говорили,
что он шпион и что его надо расстрелять!..
— Когда он говорил?
— Ещё вчера, когда этот к
вам приходил!
— Подводы, выступай! —
послышалось откуда-то сзади.
Два
дюжих подводчика в тулупах взяли труп за плечи и за ноги и положили его
под тыном. Казак огрел коня плетью, и подводы
тронулись.
Некоторое время я стоял над
трупом и думал, подавать жалобу на казака или нет, но ни до чего не додумался.
Решил расспросить самого «прокурора», но на телегах его не было. Уже за
местечком, в которое по нашим следам вошёл «враг», выяснилось, что как
«прокурор», так и гетманчик куда-то сбежали…
И одна только мысль беспокоит меня по сей день.
— Не хотелось бы мне, чтобы
эти, идя по нашим следам, думали, что они «лучше»…
г. Збараж,
1921 г., 25 августа
Смолярня[2]
Поліське оповідання
Поліські
ліси, що над Стиром, понурі настільки, наскільки понуре буденне життя, що на
чорній смолярні «добродзєя» Сосницького.
Чорна смолярня Сосницького
стояла серед найглухішого лісу, але тому що, крім
«добрячої» смоли, гнала ще й «предобрячу» терпентину, була загально відома й
цілісінькими днями димилася густим їдким димом, який важкими клубками котився
аж на узлісся, де лежала вузенька доріжка. Тією доріжкою з раннього ранку
й до пізнього вечора тяглися до залізничної
станції величезні бочки зі смолою.
Лихі язики плескали, що
такий засіб транспортування завдає «добродзєеві»
Сосницькому багато зайвого клопоту, бо майже всі бочки були настільки дрантиві,
що поки привозилися до станції, то на цілу третину випорожнювалися. Але він сам знав, що робив, коли не хотів справляти нових та
будувати для них спеціальну «вузькоторівку»[3].
Отже, вузенька доріжка «аж сяла смолою» і ті, що ту смолу возили, так нею
вимащувалися, що нагадували собою тих, що її гнали. Але, як казали, — «смола,
то не болото», бо «хто її знає, той здоров’я має», та
й так усі знали, що «як була раз холера, так ту смолу пили навіть». Та все-ж таки робітники з тартаків дивилися на смолярів з
якимсь незрозумілим презирством і, стріваючись з ними, інакше їх не
називали, як лише — «вовкулаками».
Таких
«вовкулаків» на смолярні було більше десяти, але най-страшнішим серед них був
Петро Довбанюк, який тільки те й знав, що задимлену смолярну піч.
А вона була за найбільшу причину того, що з смоли робився дьоготь, а з дьогтю —
«предобряча» терпентина.
Праця при смолярній печі
була не легенька, але й не важенька, лише дуже пильна, і через це саме він не
міг навіть думати про якусь чистоту свого тіла, яке вже так було перепоєно
смолою, що коли іноді на його чолі виступав рясний піт,
так здавався чистісенькими краплями терпентини.
Дивлячись на його вічно
мовчазну й вічно понуру постать, дехто з старших «вовкулаків» пригадував його
собі, який-то він був тоді, коли ще не було війни й коли ще була його жінка
Настя, що «повіялася» з рідним братом «добродзєя»
Сосницького.
Тоді він тут за «побережника»
був і вважався за найстаратливішого, бо ніхто не міг навіть в’язки хмизку
взяти, не то щоб ще міг дерево зрубати, але скоро втікла його Настя, як покинув
усе й подався собі десь світами, звідкіль
вернувся вже після війни і зробився «палячем» на смолярні.
Працював він тут скільки сил
було, наче праця його була йому втіхою але разом з тим, за це саме «вовкулаки»
чомусь не любили його й раз-у-раз висміювали, прозиваючи «тим, що деревну кров п’є», цеб-то «лісовим упирякою».
Він слухав все те і спокійно
мовчав, як мовчав також і тоді, коли «вовкулаки» домагалися від «добродзєя»
Сосницького збільшення платні і чув себе не своїм лише у суботу, коли одержував
«підвишку». Ніяково клав її у кишеню і, понуро
відходячи, бубонів:
— Гм, і хто їх ото просив, щоб ото?..
За те-ж любив його сам
«добродзєй» Сосницький, який частенько говорив з ним про те, що «всяка праця
чиста, коли чисті руки», або-що «всяке життя брудне,
коли серце трудне», при цьому з усмішкою додавав ще пару невиразних слів про
свого брата, що зворушували Петра до того, що він ладен був працювати тут день
і ніч, аби лише забути про те, що було й що минуло. Та, проте, як він не
силкувався, але все таки його чорне «упиряче» лице чогось гірко кривилося і,
все таки, в його маленьких очах спалахувало щось подібне до вогників.
* * *
…Одного разу, коли була
субота й коли «вовкулаки» стали домагатися від «добродзєя» Сосницького «підвишки», Петро Довбанюк спокійно забрав собі свою звичайну
платню і швидко подався на узлісся, де недалеко вузенької доріжки стояла його
маленька землянка. Землянку цю збудував він там, де була колись
стара «поберіжницька» хата, а то значить — його хата. Щоб зайти до цеї
землянки, треба було лише штовхнути в дрантивеньки дверці, але найпожадливіший
злодій не знайшов-би тут чого вкрасти. Маленький кривоногий столик під тьмарним віконечком з двома шибками, кострубатий тапчан
під стіною з подертим сінником, та ще невеличка поличка біля порога з якимсь
череп’ям, уявляли з себе все господарство Петра. Отже, йдучи на роботу, навіть не міг собі
думати, щоби хтось колись «спокусився» і був цілком спокійний, коли шов з
роботи.
Але коли тільки переступив через поріг, як зразу почув щось
непевне й швиденько запалив сірничка. Озираюсь, побачив на тапчані якусь жінку.
Лице її нагадувало кавалок стовченого м’яса,
посередині якого чорніла суха діра, а над нею сумно зоріли знайомі очі.
— Що-ж ти?.. Та-ж це я…
Він мовчки, як біля смолярної печи, повернувся і сплюнув.
— То-ж стільки
вже літ, як не бачилися!.. — залементувала враз жінка.
— Ну, й що-ж з того?.. —
глухо бовкнув він.
Закрила вид руками й
захиталася у спазмах плачу:
— Я… я негідниця… Забий
мене, або що таке, лише не муч своєю мовчанкою!..
— Гм… ото-ж… — знову бовкнув
він.
Вона схопилася на ноги і
стала перед ним на коліна.
— Знаєш, яка я остання?..
Знаєш?..
— Тихо… — сказав він,
нарешті, й розгубився.
Вона схопила його за руку й
заговорила:
— Як пішла з ним, так він
потім бив мене… А ще потім, як дитина була, на вулицю
вигнав… Ну, а ще потім, як тієї дитини не стало, сама вже по вулицях ходила і
так, сам бачиш, хвороба оця…
Голос
їй нагло ввірвався, із грудей вирвалося хрипле
хлипання.
Він сів на тапчані і як поліном кинув:
— Не хлипай!.. Що вже там?..
Сталося, так сталося!..
— Ну, так хоч вижени мене!..
— зойкнула.
— На-що?.. — повернувся до неї і погладив її по голові. — На-що, як така твоя доля…
Широко одвертими очима
дивилася й не розуміла нічого, а він продовжував:
—
Хіба-ж ти, Насте, не знаєш, що світ велика смолярня,
що в ній, як-би хто не ходив, а забрудиться? От, я також… Ввесь у смолі…
Навіть піт мій — смола… Товариши смоляники також не
люблять, а то значить, така моя доля…
На хвилину затих і став
чухатись у потилиці, неначе пригадував щось і коли пригадав, то заговорив
знову:
— І всі люди не інакше,
Насте… Все життя людське… От сонце гріє сніг, а коли
сніг тане, так від того стає болото… Бачиш, навіть сонце, що таке ясне, навіть
сніг, що такий чистий, — бруд… Значиться, не наша вина, що й така доля… Так
саме й ти… Була, як цвіт-калина, а тепер без носа… Так…
Настя мовчала і вже навіть
не хлипала, лише розгублено якось водила очима по темних кутках
землянки й чогось дрижала.
Крізь
маленьке віконце заблищала якась дивна смуга червоного світла, що на одну
коротеньку мить пробігла по долівці й зупинилася на обличчу Насті.
—
Місяць сходить… — незрозуміло якось прошамшавила Настя, і він, мимоволі,
повернувся до неї.
Глянув і раптом зірвався:
— Геть!..
Страшним привидом підвелася:
— Куди-ж я тепер?!.
— Геть! — скрикнув він ще раз,
але побачив її очі й прожогом метнувся за двері.
Опинившись на дворі, швидко
озирнувся навколо себе й побіг просто до смолярні. Біг навпростець і навіть не
завважав того, що біжить на якийсь вогонь і що той вогонь залив своїм червоним світлом цілу середину лісу й підносився до самого неба.
— Рятуйте! — кричав хтось несамовито і Петро зупинився.
— Рятуйте! — почув знову
голос і тоді побачив, що то горіла смолярня
«добродзєя» Сосницького.
Тоді він побіг знову і,
біжучі, чув, що за ним біжить ще хтось такий, але
боявся навіть озирнутися. Ось той хтось уже майже наздогнав його, але він уже
встиг добігти до самої смолярні.
— Будеш за свідка, Петре! — крикнув до нього «добродзєй» Сосницький,
хапаючи його за кострубату руку. — Вони, вовкулаки
оті, з торбами мене пустили…
— А ти?! — повернувся враз Петро. — А ти?!! Ти?!..
Голос його ввірвався наче натягнута струна.
— Ось, маєш!.. — сказав
несподівано й кинувся просто в розпалені двері смолярні.
Ах!.. — розітнулося в повітрі і гурт «вовкулаків», що намагався загасити пожежу,
побачив у світлі полум’я якусь дивну жіночу постать з обличчям примари, яка
стояла з піднесеними вгору руками й жалібно вила…
— Настя!.. — сказав хтось
нерішуче.
— Настя!.. — промовили й
инші, а тоді, неначе щось зрозуміли, стали зникати кудись.
Як за хвилину, біля
розпломіненої смолярні «добродзєя» Сосницького стояла одна лише чорна постать
Насті, повзітліле лице якої хлипало одним невиразним зойком, а трохи осторонь, на якійсь колоді, сидів сам «добродзєй» Сосницький і,
дивлячись на згарище свого безжурного існування, беззгучно плакав…
Осінь, 1925 року.
Смолокурня
Полесский рассказ
Полесские леса над Стыром
угрюмы настолько, насколько угрюма будничная жизнь на чёрной смолокурне
«добродзея» Сосницкого.
Чёрная смолокурня Сосницкого
стояла в самой глуши леса, но, поскольку, кроме «предоброй» смолы, гнала ещё и
«предобрейший» терпентин, была известна повсюду и целыми днями дымилась густым
едким дымом, который тяжёлыми клубами катился до самой опушки, где лежала
узенькая дорожка. По этой дорожке с раннего утра до позднего вечера тянулись к
железнодорожной станции огромные бочки со смолой.
Злые языки твердили, будто
бы такой способ транспортировки доставляет «добродзею» Сосницкому много лишних хлопот,
так как почти все бочки были настолько худы, что по пути на станцию
опоражнивались на целую треть. Но он сам знал, что делал, не
желая справлять новые и строить для них специальную «узкоколейку».
Таким образом, узенькая
дорожка «аж сияла смолой», и те, кто эту смолу возил,
измазывались ею так, что напоминали тех, кто её гнал. Но, говорили, «смола не
грязь», и «кто её знает, от того болезнь убегает», да все и так знали, что «как
была однажды холера, так эту смолу пили даже». И всё-таки рабочие с лесопилен
смотрели на смолокуров с каким-то непонятным презрением и, встречаясь с ними,
не называли их иначе как «вурдалаками».
Таких
«вурдалаков» на смолокурне было больше десяти, но самым страшным из них был
Петро Довбанюк, который только и знал, что задымленную смолокурную печь. А она
была главной причиной того, что из смолы делался дёготь, а из дёгтя —
«предобрейший» терпентин.
Работа при смолокурной печи
была нелёгкой, но и не тяжёлой, требовала только предельного внимания, и
поэтому Петро не мог даже думать о какой-то там чистоте своего тела, уже
настолько перепоенного смолой, что если иногда у Петра на лбу выступал обильный
пот, он казался чистейшими каплями терпентина.
Глядя на его вечно
молчаливую и вечно угрюмую фигуру, некто из старших «вурдалаков» припоминал,
каким был Петро, когда ещё не было войны и когда была
при нём жена Настя, «поволочившаяся» за родным братом «добродзея» Сосницкого.
Тогда
он здесь за лесничего был и считался самым старательным — никто не мог
даже вязанку хвороста взять, не то что дерево срубить, но вскоре после того,
как сбежала его Настя, бросил всё и подался неизвестно куда, а вернулся
уже после войны и стал смолокуром.
Работал он здесь сколько хватало сил, словно работа была ему
в радость, но именно за это «вурдалаки» почему-то не любили его и то и
дело высмеивали, прозывая «тем, кто древесную кровь пьёт», то есть «лесным
упырём».
Он слушал всё это и спокойно
молчал, как молчал и тогда, когда «вурдалаки» требовали у «добродзея»
Сосницкого увеличения платы, и становилось ему не по себе только в субботу,
когда получал «надбавку». Смущённо клал её в карман и, угрюмо отходя, бубнил:
— Хм, и кто их просил, чтобы
эдак?..
Зато любил его сам
«добродзей» Сосницкий, частенько говоривший с ним о том, что «всякая работа
чиста, если чисты руки» или «всякая жизнь замарашка, если на сердце тяжко»; при
этом он с усмешкой добавлял пару невнятных слов о своём брате, волновавших
Петра до того, что он готов был работать здесь день и ночь, лишь бы забыть
о том, что было и что прошло. Но, как он ни старался, всё-таки его чёрное
«упырье» лицо отчего-то горько кривилось и в его маленьких глазах вспыхивало
что-то похожее на огоньки.
* * *
…Однажды
в субботу, когда «вурдалаки» стали требовать у «доб-родзея»
Сосницкого «надбавку», Петро Довбанюк спокойно забрал свою обычную плату и
быстро пошёл на опушку, где неподалёку от узенькой дорожки стояла его маленькая
землянка. Землянку эту построил он там, где когда-то была старая «лесническая»
хижина, то есть — его хижина. Чтобы зайти в эту землянку, достаточно было
толкнуть плохонькую дверцу, но самый алчный вор не нашёл бы, чего здесь
украсть. Маленький кривоногий столик под тёмным оконцем с двумя стёклами,
у стены корявый топчан с драным сенником да у порога
небольшая полочка с какими-то черепками — вот и всё хозяйство Петра. Поэтому,
идя на работу, он даже думать не мог, чтобы кто-то когда-то «покусился», и был
совершенно спокоен, когда шёл с работы.
Но едва он переступил порог,
как сразу же почуял что-то неладное и быстро зажёг спичку. Осматриваясь, увидел
на топчане какую-то женщину. Лицо её напоминало кусок отбитого мяса, посреди
которого чернела сухая дыра, а над ней грустно светились знакомые глаза.
— Что же ты?.. Ведь это я…
Он молча, как возле
смолокурной печи, повернулся и сплюнул.
— Уж сколько лет прошло, как
не виделись!.. — запричитала вдруг женщина.
— Ну, и что с того?.. —
глухо буркнул он.
Закрыла лицо руками и
зашаталась в спазмах плача:
— Я… я негодная… Забей меня или ещё что сделай, только не мучь своим
молчанием!..
— Хм… вот ведь… — снова
буркнул он.
Она вскочила и встала перед
ним на колени.
— Знаешь, какая я
последняя?.. Знаешь?..
— Тихо… — сказал он наконец и растерялся.
Она схватила его за руку и
заговорила:
— Как ушла с ним, так он
потом бил меня… А когда ребёнок появился, на улицу
выгнал… Ну, а когда ребёнка не стало, одна уже по улицам ходила, и вот, сам
видишь, болезнь эта…
Голос её вдруг оборвался, из
груди вырвался хриплый всхлип.
Он сел на топчан и как
полено бросил:
— Не хнычь!.. Чего уж там?..
Случилось — и случилось!..
— Ну, так хоть выгони
меня!.. — возопила.
— Зачем?.. — повернулся к
ней и погладил её по голове. — Зачем, раз такая твоя доля…
Широко раскрытыми глазами
смотрела и не понимала ничего, а он продолжал:
— Разве ж ты, Настя, не знаешь,
что мир — огромная смолокурня, в которой как бы кто ни ходил, а запачкается?
Вот я тоже… Весь в смоле… Даже пот мой — смола…
Товарищи смолокуры тоже не любят, а это значит, такая моя доля…
На минуту затих и стал
чесать в затылке, словно припоминал что-то, и когда вспомнил, снова заговорил:
— И все люди не иначе, Настя… Вся жизнь людская… Вот солнце греет снег, а когда снег
тает, от этого грязь делается… Видишь, даже солнце, такое светлое, даже снег,
такой чистый, — грязь… Значит, не наша вина, что такая доля… Так же и ты… Была
как цвет-калина, а теперь без носа… Да…
Настя молчала и уже даже не
всхлипывала, только растерянно водила глазами по тёмным
углам землянки и почему-то дрожала.
Сквозь маленькое оконце
заблестела какая-то странная полоса красного света, на один краткий миг
пробежала по полу и остановилась на лице Насти.
— Луна восходит… — невнятно
прошамкала Настя, и он невольно повернулся к ней.
Глянул и вдруг сорвался:
— Вон!..
Страшным призраком
поднялась:
— Куда же я теперь?!.
— Вон!..
— крикнул он ещё раз, но увидел её глаза и стремглав бросился за дверь.
Оказавшись на дворе, быстро
огляделся вокруг и побежал прямо к смолокурне. Бежал напрямик и даже не
замечал, что бежит на какой-то огонь и что этот огонь залил своим красным
светом всю лесную глушь и вздымался до самого неба.
— Спасите! — исступлённо
кричал кто-то, и Петро остановился.
—
Спасите! — снова услышал голос и тогда увидел, что горела смолокурня
«добродзея» Сосницкого.
Тогда он побежал снова и на
бегу слышал, что за ним бежит ещё кто-то, но боялся даже оглянуться. Вот этот
кто-то почти нагнал его, но он уже успел добежать до самой смолокурни.
—
Будешь свидетелем, Петро! — крикнул ему «добродзей» Сосницкий, хватая его за
лохматую руку. — Они, вурдалаки эти, по миру меня пустили…
— А ты?! — повернулся вдруг
Петро. — А ты?!! Ты?!.
Голос его оборвался, как
натянутая струна.
— Вот тебе!.. — сказал неожиданно и бросился прямо в пылавшие двери
смолокурни.
— Ах!.. — раздалось в
воздухе, и толпа «вурдалаков», пытавшаяся затушить пожар, увидела в свете
пламени какую-то странную женскую фигуру с лицом призрака, которая стояла с
воздетыми руками и жалобно выла…
— Настя!.. — сказал кто-то
нерешительно.
— Настя!.. — промолвили и
другие, а затем, словно поняв что-то, начали исчезать.
Через
минуту возле полыхавшей смолокурни «добродзея» Сосницкого стояла одна только
чёрная фигура Насти, полуистлевшее лицо которой всхлипывало одним невнятным
воплем, а немного в стороне, на какой-то колоде, сидел сам «добродзей»
Сосницкий и, глядя на пожарище своего беспечального существования,
беззвучно плакал…
Осень, 1925 года.
Перевод
с украинского Владислава Резвого
1
Из сборника «Манівцями:
нариси і оповідання з часів революції» (Львів; К., 1922).
Сохранены (и в следующем рассказе) авторские орфография
и пунктуация.
2
Опубликован
в иллюстрированном журнале-еженедельнике «Службовець» (орган
Всеукраинского Комитета и Харьковского окружного филиала Профсоюза
совторгслужащих, выходил в Харькове в 1925–1931 гг.) в 1926 году (№ 34, 16 сентября, сс. 8–10); первый — по выходу — из десяти
рассказов сборника «Поліські шуми», напечатанных во второй половине 1920-х
в различных журналах. «Сборник рассказов под заглавием “Полесские шумы”
Клим Полищук сдал в Государственное издательство Украины осенью 1929 г.,
а 4 ноября писателя арестовали и осудили на 10 лет лагерей. В письмах
к дочери Полищук постоянно спрашивает, не вышел ли из печати его сборник;
по-видимому, он надеялся на пересмотр своего дела и не понимал, что имя его уже
вычеркнуто из литературы, а на произведения наложен запрет. Судьба рукописи
сборника остаётся неизвестной» (прим.
переводчика).
3
Вузькоторівка — залізниця з
вузькою колією (прим. автора или
редакции журнала «Службовець»).
[1]
Из
сборника «Манівцями: нариси і оповідання з часів революції»
(Львів; К., 1922).
Сохранены (и в следующем рассказе) авторские орфография
и пунктуация.
[2]
Опубликован
в иллюстрированном журнале-еженедельнике «Службовець» (орган
Всеукраинского Комитета и Харьковского окружного филиала Профсоюза
совторгслужащих, выходил в Харькове в 1925–1931 гг.) в 1926 году (№ 34, 16 сентября, сс. 8–10); первый — по выходу — из десяти
рассказов сборника «Поліські шуми», напечатанных во второй половине 1920-х
в различных журналах. «Сборник рассказов под заглавием “Полесские шумы”
Клим Полищук сдал в Государственное издательство Украины осенью 1929 г.,
а 4 ноября писателя арестовали и осудили на 10 лет лагерей. В письмах
к дочери Полищук постоянно спрашивает, не вышел ли из печати его сборник;
по-видимому, он надеялся на пересмотр своего дела и не понимал, что имя его уже
вычеркнуто из литературы, а на произведения наложен запрет. Судьба рукописи
сборника остаётся неизвестной» (прим.
переводчика).
[3]
Вузькоторівка
— залізниця з вузькою колією (прим.
автора или редакции журнала «Службовець»).